Історія монастиря крізь призму часу

Святоонуфріївський монастир належить до найстаріших культурних пам'яток міста, сягаючи своїми витоками княжої доби. Відтак, початок існування церкви і монастиря можемо пов'язати з часом заснування самого міста у др. пол. XIII ст., а князя Лева розглядати як фундатора. Побутує серед дослідників, чи то версія, чи то легенда про дарунок ікони Божої Матері мальовану евангелистом Лукою на кепарисовій дощці, новозбудованій церковці Святого Онуфрія*.

Перша ж документальна згадка про монастир датована XV ст. Середньовічній монастир займав невелику територію у верхній правій частині сучасного саду, там ж була збудована перша дерев’яна обитель, зрештою і сам монастир був дерев’яним. Оскільки в цей період місто лише розвивалося, то очевидно і монастирські келії, були у вигляді двох, трьох скромних дерев’яних кімнат. У хроніці Ставропігії відзначено, що в 1453 р. дерев’яні будівлі монастиря були відновлені за кошт міщанина Степана Дропана.

XVI ст. стає початком для процвітання і розвитку Онуфріївського монастиря. Відбувається перенесення монастирського комплексу у нижню західну частину схилу. 28 квітня 1518 р. члени Успенського братства куплену земельну ділянку передають у користування монастирю. Таким чином його територія збільшується у декілька разів. Саме з цього часу обитель почала перебувати під безпосередньою протекцією Успенського братства (з 1589 р. Ставропігійське братство), що дало можливість отримувати нові привілеї. Адже, без королівських привілеїв в цей період не могла йти мова про будь-які соціально-культурні, економічні, чи будівничо-розвиткові видозміни.

Друга пол. ХУІ-ХУІІ ст. в житті монастиря позначилась будівельною активністю. В XVI ст., розбудова була пов'язана із збільшенням територій. Князь Констянтин-Василь Острозький став одним із фундаторів Онуфріївського монастиря і виділив чималі кошти на його розбудову. Відбувається побудова нової мурованої церкви у 1550 р., 1554 р. постає мурована дзвіниця, в хроніці вона відзначена, як оборонна споруда з гарматами для захисту монастиря, ряд нових, але дерев'яних келій, в одній з яких розміщує друкарський станок Іван Федоров. Монастир, стає третім і остаточним прихистком для І. Федорова у Львові, тут він надрукував у 1574 р. свій славнозвісний Буквар і Апостол, тут у грудні 1583 р. на території біля церкви його було поховано. Помічником і водночас учнем Федорова в друкарській справі став Онуфріївський чернець, отець Мина. Друкарня ж при монастирі проіснувала до 1615 р., опісля була перенесена братчиками до Успенської церкви. В останній третині століття територія монастиря трансформувала, з дерев’яних приміщень в муровані, зокрема, збагатиться школою та шпиталем. У XVI - першій третині XVII ст. згідно хроніки, монастир нагадував «миловидний райський тенет», де всі і все жили за розміриним часом, а, сама територія гармонійно доповнювала цей спокій, миловидна церковця, довкола якої був сад, за яким вгорі, симетрично розташовано цвинтар, а, праворуч монастирські садиби, кожна з своїм призначенням.

У XVII ст., будівничі процеси були зумовлені, зокрема, розташуванням монастиря. Межа Краківського передмістя, протягом XVII ст. потерпало від пожеж, які ставали наслідком татарських набігів. Тому будівничі роботи стали звичним явищем цього часу. Серйозних відбудов протягом цього століття було три; у 1623 р., 1655 і 1672-х рр. Остання у 1683 р. Тому Ставропігійським братством, було прийняте рішення, про будівництво надійнішого охоронного форпосту. Протягом 1693-1698-х рр. зведено новий оборонний мур з бійницями по усьому периметру монастиря, а дату завершення робіт вирізьблено на в'їздній брамі, із сторони церкви Св. Миколая. Мурована огорожа замикала монастир з трьох сторін, а з четвертої від півночі, він межував з вірменським монастирем Св. Аннн який був оточений муром, тому прилягаючи до Онуфріївського монастиря, вони обидва творили один оборонний простір.

Якщо ставити на противагу з життя монастиря XVIII і XIX, то у XIX ст. монастир розпочинає нову хвилю перебудов, які творять сучасний вигляд монастиря. Нова хвиля будівельних робіт: церкви, дзвіниці, келій, була зумовлена переходом решти чернечої василіянської братії з Свято-юріївської гори.

1815 р. розпочалася віднова і будівництво монастирського корпусу, келії, розташовані від вулиці Жовківської стають двоповерховими. Одночасно відновлено та добудовано вежу-дзвінницю, яка служитиме головним входом до монастиря для вірян. З вулиці прибудовано до вежі двомаршові сходи з нішою.

XX ст. з життя монастиря дуже нагадує XVII ст., коли роки затишної і розміреної праці замінюють неспокій і хаос, одна відмінність, в XVII ст. завдяки татарам, в XX ст. завдяки радянській ідеології. В період з 1939-1941-х рр. радянська влада, малими кроками починає привласнювати монастирські території, розташувавши в частині келій Академію наук УРСР, а у 1946 р. цілком припиняє діяльність монастиря. З 1960-х рр. монастирські келії перетворюються в «гуртожиток», заселяють людьми, які в свою чергу, через брак місця, чи з інших причин міняють архітектурну цілісність монастирського ансамблю.

1977 р. на території монастиря відкрито музей Івана Федорова.

1989 р. монастир повернено у власність Отцям Василіянам, з 1990 р. починається етап реставрації. Сьогодні монастирський комплекс є відновленою перлиною культурної частинки древнього міста Львова.

ІСТОРІЯ ОНУФРІЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Первісно, сучасна Онуфріївська церква була дерев’яною, збудована у 1526 р. на подарованій території для монастиря ще у 1518 р. Звідси і дата на сучасному храмі. Але, була знищена по-жежою, відновлена у 1550 р., в мурованій формі за кошт князя Констянтина-Василя Острозького. Одночасно зліва добудували каплицю Святої Трійці, звану «малою церквою». В такому вигляді два храми простояли до 1776 р., коли в процесі перебудови між ними пробили прохід. Взагалі будівництво Онуфріївської церкви тривало чотири століття і завершилося в 1902 р. Спробуємо частково у хронологічній послідовності змоделювати цей процес.

Пожежі у XVII ст. через часті набіги татар на місто відобразилися і на стінах Онуфріївської церкви. Так, після останньої серйозної облоги 1672 р. храм довелося фактично відбудовувати заново, освяченя якого відбулося 10 жовтня 1680 р. єпископом Йосифом Шумлянським.

1701 р. каплиця Святої Трійці була розширина за кошт Анастасії Красовської (вдови члена Ставропігійського братства Миколи Красовського], а в 1702 р. братство уклало угоду зі сницарем С. Путятицьким на виконання іконостасу до каплиці.

Основні зміни в інтер'єрі церкви відбулися у 1770-х рр. за ігуменства Боніфатія Кровницького.

1771 р., розширено царські двері у поперечній стіні між навою і пресвітерієм, а за вівтар перенесли священичий хор, 1777 р., поперечну стіну розібрали, на місце великого вівтаря встановлено вівтар св. Онуфрія. У 1776 р. було об’єднано церкву і каплицю, ці роботи виконувалися під керівництвом архітектора Ф. Кульчицького. Тоді ж, ігумен Б. Кровницький уклав контракт зі сницарем Іваном Щуровським на реконструкцію старого іконостасу церкви, та іконостасу до каплиці Св. Трійці та ківорію, який малював Мартин Строїнський, а 1778 р. два ангели до іконостасу каплиці доробив сницар Лазар Паславський. Столярські роботи до вівтарів у церкві та каплиці виконував столяр Теодор Сміжавський. Образи до іконостасу каплиці Святої Трійці, 12 апостолів -по два в одній рамі, і 12 пророків - по три в одному картуші, у 1777 р. малював на полотні маляр Тома Ґертнер. Іконостас роботи Івана Щуровського стояв у церкві до початку XIX ст.

1824 р. за проектом Франца Трешера збудовано новий бабинець на місці старого (1718 р.), що служить й донині. Під час його будови знайдено гріб молдавського господаря Стефана Томші, страченого у Львові 1564 р. і похованого у церкві. Тоді ж розмальовано п’ять ніш на фасаді, пензлем художника Тома Ґертнера-молодшого. Водночас, на бічних мурах по боках входу вмурували надгробні плити з різьбленим орнаментом дочки міщанина Яцька Полабського (1622) і дітей слюсара Касіяна (1603]. З південного боку вмурована плита дочки молдавського господаря Янкули Олени Понетовської (1598], в стіну південної захристії вмуровано надмогильну плиту міщанина Михайла Левковича з мотивом виноградної лози. Зліва, після входу в церкву вмурована плита з грецьким написом Марка Ланґіша, справа - плита Томші з гербом Молдавії.

В XIX ст. основні будівельно-реставраційні роботи велися під керівництвом ігуменів: Арсенія Радкевича, Модеста Гриневецького, Ореста Хомчинського.

1820 р. встановлено новий іконостас виконаний Лукою Долинським, який на стінах пресвіте-рію намалював св. Арсенія і Дамаскина.

1854 р. склепіння та стіни церкви і каплиці розписав Мартин Яблонський, а уже в 1906 р. стіни буде перетерто і розмальовано в новому стилі художником-декоратором Йосифом Балом.

1902 р. була зроблена остання значна реконструкція церкви добудовою північної нави до каплиці Святої Трійці. Проект виготовив архітектор

Едґар Ковач, будівельні роботи провів архітектор Іван Левинський. Внаслідок цієї реконструкції церква стала тринавною, по боках до неї прибудовано дві симетрично розташовані захристії. У пресвітерії поклали підлогу і поставили головний престіл з балдахіном, проектований Едґаром Ковачем. Протягом 1902-1908-х рр. відбувається заміна старого іконостасу, правдоподібно декоративне різьблення виконали василіянські ченці за зразком краснопущанського іконостасу. Ікони ж на іконостасі малював Модест Сосенко, частину коштів за виконання якого оплатив митрополит Андрей Шептицький.

Разом із новим оздобленням інтер’єру церкви багато старих цінних мистецьких пам’яток (вівтарі, ікони) XVII—XVIII ст. були перенесені до монастирського музею, який був розміщений в одній келії на партері, а решта в коридорах, дещо передано до інших василіянських монастирів. Через закриття монастиря і церкви у 1946 р. радянською владою, не вдалося зберегти багато з цих реліквій. На сьогодні у церкві зі старих пам’яток збереглися: запрестольний образ Св. Онуфрія намальваний на полотні олійними фарбами у другій половині XVIII ст. найімовірніше Лукою Долинським; вівтарі у бічних каплицях -Богородиці та Серця Ісусового з кін. XIX ст., їх різьбив і малював василіянин-самоук М. Щурма.

ДЗВІНИЦЯ

В середньовічній традиції, зазвичай дзвіниці були одними з найвищих будівель міста, не залежно: міська, замкова, монастирська. Висотний силует дзвіниць відігравав не лише архітектурно-мистецьку роль, але інформаційну. Так, почувши звук дзвону, в залежності від мелодії відголосся, людей оповіщали про - церковні свята, позитивні події у житті міста чи монастиря, особливо у випадку лиха - під час пожежі, епідемій, ворожого нападу тощо

За джерельними даними будівництво первинної дзвіниці було в 1554 р, в хроніці вона відзначена, як оборонна споруда з гарматами для захисту монастиря, вежу було вимурувано на невелику висоту, водночас, вона виконувала роль однієї з двох головних брам монастиря (мала наскрізний прохід]. Протягом XVII ст. дзвіниця, як і монастир потерпали від пожеж, які ставали наслідком татарських набігів, тому будівничі процеси в монастирі зачіпали не лише монастирські будівлі і церкву. В 1654 р. відновлюють муровану дзвіницю, а в 1681 р. зроблено дерев’яну добудову.

Дослідники кін. XIX ст., історії монастиря, згадують стару дзвіницю у 1779 р., це пов’язано з реставрацією фігури Св. Онуфрія.

У 1820 р. розпочинається перебудова існуючої дзвіниці за проектом Франца Трешера, що збереглась донині. Будівничий процес тривав з травня по жовтень. Одночасно відновлено нові двомаршові сходи з нішею, в якій стояла фігура Св. Онуфрія. Вежа має чотири поверхи. Перший ярус - цокольний, у вигляді аркового проходу і служить входом на монастирське подвір’я, верхніх три поверхи вимурувані з цегли та сполучені серпантиновими дубовими сходами,, з яких є окремий вхід на кожний з трьох ярусів вежі. На другому поверсі вежі розташована велична зала, в якій від 30-х рр XIX ст. розмістилися фонди монастирської бібліотеки, водночас вона є з'єднаною з основною будівлею монастирського комплексу. На останньому ярусі, на рівні четвертого поверху розміщено чотири півкруглих великих вікна, на західному фасаді, від вулиці вмуровано металевий балкон, робота слюсаря Криштофа Ріделя.

Зовні на дзвіниці розписи виконав Лука Долинський: образи Ісуса Христа, Св. Василія Великого, Антонія і Теодозія Печерських, Св. Йосафата.

Вхід ліворуч, в цокольному поверсі дзвіниці веде до пивниць під келіями. На сьогоднішній день діючою є лише одна підвальна кімната, вхід до решти замурований.

На вхідному мурі дзвіниці, поміщена таблиця з датою побудови РОКУ БЖІА АШК (1820). На цій стороні фасаду утворені ніші з образами святих.

Як бачимо, впродовж століть і до сьогодні дзвіниця служила для різноманітних цілей. Цокольний поверх залишається гостинним входом для усіх бажаючих відвідати монастир і церкву Св. Онуфрія. Другий ярус служить для збереження бібліотечних фондів, третій і четвертий є місцем для зібрань молодіжних організацій, з четвертого ярусу вежі відкривається надзвичайно мальовничий краєвид на монастирський комплекс та колишнє Краківське передмістя. Тепер дзвіниця не має потреби бути охоронною спорудою з гарматами, з великим дзвоном, щоб «дзвонити на кгвалть» тепер її роль, можливо важливіша, як колись - зберігати для нас історію століть.