Реєстрація Увійти
Вхід на сайт
Качественные бесплатные шаблоны dle скачать с сайта
» » » СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ТА СУЧАСНОСТІ ЛЬВІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ СВ. ОНУФРІЯ

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ТА СУЧАСНОСТІ ЛЬВІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ СВ. ОНУФРІЯ

24-11-2014, 02:29
Автор: admin
Переглядів: 1298
Коментарів: 0
Версія для друку

Ігор СКЛЕНАР


Львівський василіанський монастир св.Онуфрія зацікавить людей, задіяних у різних сферах: релігієзнавців, істориків, археологів, тому що тут перехрещувалися долі багатьох визначних українців. Монастир св. Онуфрія знаходиться в районі «Підзамче» по вулиці Б. Хмельницького, 36, на пагорбі, в низовині відомого у Львові Високого Замку (раніше вулиця називалася Жовківська, веде у напрямку теперішнього однойменного райцентру).

 Вигляд на церкву і дзвіницю з Жовківського тракту

Для того, щоб краще пізнати історію і сучасність головного осередку «Провінції отців Василіян Найсвятішого Спасителя в Україні», поділимо статтю на кілька частин: монастир; церква; визначні постаті; видавнича діяльність; бібліотека; приналежні до комплексу цінності та об’єкти (бібліотека, дзвіниця, цвинтар).

 Монастир св.Онуфрія й сьогодні зовні нагадує фортецю

Монастир

Історик ЧСВВ о.Михайло Ваврик пише про початки його становлення: «Побіч церкви св. Миколая, святоонуфріївський манастир це одинокий залишок первісного княжого міста, що народилося в підніжжі Княжої Гори з її пишними теремами і сильними укріпленнями при давній Волинській дорозі впродовж повного століття від заложення Львова до його переходу під польську займанщину в 1348 р.». По суті, монастир разом зі своїми «мешканцями» зазнав на собі чимало історичних змін — і світлих, і драматичних. Саме такою була й історія княжого міста, бо воно пережило кілька важливих періодів, перш ніж стало українським (можливо, й сьогодні ще не в повному значенні цього поняття). Монастир св. Онуфрія завжди був українським за своєю діяльністю і спрямуванням. Конкретна дата його виникнення невідома. Дослідник В. Вуйцик оперує фактами з праці «Lepolis Triplex» знаного хроніста Бартоломея Зіморовича, який згадує про існування монастирської церкви св. Онуфрія в 1453 р. У 1460, 1463 рр. львівський міщанин Степан Дропан зробив пожертвування на монастир (саме його на основі нових досліджень вважають першодрукарем у Львові) і згадані роки певний час вважалися періодом заснування святоонуфріївської обителі. На початках обитель перебувала під духовною юрисдикцією ігумена Унівського монастиря.

Плита при вході до храму нагадує про братські часиНавесні 1518 року два добродії придбали город біля монастиря і пожертвували його Святоонуфріївській обителі. У II-ій половині XV ст. активізувало свою релігійну діяльність Львівське братство (з 1589 р. — Ставропігійське, яке було юридично незалежним від львівського єпископа). І коли львівський єпископ Гедеон Балабан задумав знову отримати владу над монастирем, то Київська митрополія підтримала братчиків у їх автономії. Таким чином, всі наступні візити єпископів могли закінчитися трагічно для останніх. Відомий історик І. Крип’якевич у праці «Історичні проходи по Львові» наводить факт: коли в 1616 р. унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський з іншим владикою хотів лишень оглянути друкарню братчиків, не повідомивши про свій візит, то після входу на подвір’я зазнав нападу людей, які збіглися сюди після тривожного звуку дзвонів. Монахи думали, що і вони хочуть заволодіти церквою. Єпископи ледь живі змогли вирватися з натовпу і покинули монастирське подвір’я…

Монастир св. Онуфрія був невід’ємною комунікаційною лінією міста. Королівський акт від 1582 року дозволяв монастиреві користуватись водогоном, який проходив його територією. Перші монастирські будинки були дерев’яні, а в 50-их роках XVI ст. на теперішньому місці збудовано муровану церкву і нові келії. Найбільшими фундаторами нових споруд у XVI — поч. XVII ст. були князь К. Острозький (контроверсійна постать української історії), Олена Понятовська, донька молдовського воєводи Янкули та ін.

Загальний вигляд монастиря св.Онуфрія, гравюра cередина 17 ст. Світлина Т.Гринчишина

Як наголошує вищезгаданий історик о.М.Ваврик, після пожежі 1672 року, спричиненої турецькою облогою, монастирська будівля була наново перебудована в 1683 році. У 90-их роках XVII ст. було вибудувано мур довкола території монастиря, який разом із муром вірменського монастиря св. Анни творили важливий оборонний простір. Коли монастир в 1762 році став незалежним від Ставропігійського братства, то став уніатським. Відповідно, це позначилося на подальших змінах в архітектурному ансамблі. Теперішній вигляд монастиря датується 1815-1820 роками, коли ця первісна будова була ще на половину видовжена й підвищена на один поверх, оскільки монахи з ліквідованої обителі на Святоюрській горі були змушені перебратися сюди.

З початком XX ст. монастир став центром Галицької Провінції монахів, де був осідок найвищого настоятеля української вітки Чину, і де народжувалися нові ідеї та задавався тон місійній, харитативній і видавничій праці. Монахи-василіани вважали за потрібне трудитися в цих напрямках власне після Добромильської реформи. Хоча реформа цього Чину викликала великі дискусії серед духовенства та інтелігенції та й не всі монастирі одразу прийняли конституційні та інші зміни, все ж, більшість обителей була в підпорядкуванні протоігумена з осідком у Львові. У 1939 році, після першого приходу червоної армії, на територію обителі ступили енкаведисти, вони зайняли частину монастирських приміщень під житло, поводилися по-хамськи, палили у печі цінні монастирські книги… Монахи були змушені потіснитися, хоча продовжували свою релігійну діяльність — служили Літургії в церкві св. Онуфрія, приймали людей в духовних справах, сюди з візитами прибували настоятелі з інших монастирів. За свідченнями тодішнього єромонаха обителі М.Когута, ісповідника віри, загалом у святоонуфріївській обителі атмосфера в період 1939-1941 рр. була сумна та напружена через проживання непроханих «гостей» у совєтській воєнній формі. У 1939 році радянська влада облаштувала в монастирі філію Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (згодом Академія наук УРСР), де працювали визначні науковці галицького краю, серед них — д-р Іван Крип’якевич.

У 1946 році радянський режим припиняє діяльність монастиря св. Онуфрія. З 60-их років у келіях монастиря поселили людей, які, добудовуючи перегородки й балкони через брак місця, зіпсували архітектурну цінність недіючого монастиря.

З 1977 року у приміщеннях церкви, дзвіниці та монастиря облаштували музей Івана Федорова як філію Галереї мистецтв. Як пише сучасний історик О.Дзюбан, за короткий період музейним працівникам вдалося зібрати 12 тисяч т.зв. одиниць збереження, серед них — майже тисяча кириличних стародруків, 700 творів латиною, понад 3 тисячі книг україніки. На монастирському подвір’ї була встановлена скульптурна композиція «Іван Федоров зі своїми помічниками» (скульптор Анатолій Галян, 1972 р.), яку в 90-их роках перевезли в інше місце.

У 1990 р. група ініціативних віруючих УГКЦ на чолі з Ганною Мороз вимагала у міської влади повернення монастиря і церкви св. Онуфрія повноправним власникам — отцям василіанам. Після неодноразових візитів віруючих до тодішнього міського голови Б.Котика, монастирські споруди того ж року стали власністю тоді ще Галицької Провінції ЧСВВ, де й почала діяти управа поки що роздрібнених по різних місцевостях василіанських ченців. Завдяки першому протоігумену ЧСВВ в незалежній Україні о. Василю Мендруню монахи різних поколінь об’єднали свої зусилля заради відновлення релігійного життя в напівзруйнованих, а то й дощенту знищених монастирях здебільшого Західної України (в тому числі і на Закарпатті, де в 2009 році була заснована окрема василіанська Провінція св.Миколая). Наступні протоігумени В. Батіг, Т. Янків, Й. Будай, Й.Чверенчук намагалися продовжити духовну і матеріальну віднову василіанських обителей, були засновані нові монаші осередки в Центрі і на Сході України.

 Сучасний архітектурний ансамбль монастиря св.Онуфрія

Автор цих рядків, у якості довголітнього працівника видавництва «Місіонер» та редакції часопису «Місіонар», був безпосереднім свідком становлення монастирського комплексу св.Онуфрія у Львові, який зараз є одним із найпрезентабельніших місць старого міста. Добудова нового архітектурного ансамблю з великою в’їзною брамою завершилася в 1998 році, хоча постійне оновлення приміщень та архітектурні доопрацювання тривають і до сьогодні. За даними найновішого Каталогу Василіянського Чину, станом на 2011 рік в монастирі проживало 22 ченці, в тому числі 14 єромонахів. При монастирі діє низка релігійних товариств, зокрема, відроджено Марійську дружину молоді.

Церква

Сучасний вигляд церкви св. Онуфрія

У дослідженні В.Вуйцика вказано, що церква св. Онуфрія, відбудована 1680 року, стала центральною частиною нинішньої. Її ще називали «великою», а з півдня до неї прилягала каплиця, яку називали «малою церквою». До XVIII ст. вони були окремими храмами. Після невдалої спроби втілити проект перебудови церков, напрацьований невідомим автором з Унева, в 1776 році їх з’єднали в одне ціле. До 1869 року в церкві було п’ять бічних вівтарів, відтак залишилось тільки три. У період перебудови монастирського комплексу в 20-их роках XIX ст. за проектом Ф. Трешера до храму долучили притвор. Його родич розмалював п’ять ніш фасаду. З південного боку вмурована плита дочки молдавського господаря Янкули — О. Понятовської. Якщо увійти до церкви, то зліва можна побачити вмуровану надгробну плиту з грецьким написом, справа — плиту із зображенням голови вола (належить невідомій особі). У ті ж роки в храмі була прибудована прямокутна захристія, а також встановлено новий іконостас відомого митця Луки Долинського.

Врешті, остання архітектурна зміна-перебудова святоонуфріївської церкви відбулася в 1902 році, внаслідок якої вона отримала три нави і за своїм типом є подібною до княжої церкви св.Миколая, що знаходиться на тій же вулиці старого Львова. Усі три нави мають завершені вівтарні апсиди. 

Як наголошує В.Вуйцик, церкву св.Онуфрія не можна однозначно віднести до конкретного архітектурного стилю, вона поєднує в собі нашарування різних епох. Щодо облаштування інтер’єру храму, то в 1906 році його розмалював художник-декоратор М. Яблонський поверх уже існуючого стінопису. Далі ченці позолотили іконостас, замінили на ньому ікони на нові, у візантійському стилі, творцем яких став відомий галицький митець Модест Сосенко. 

З дослідження В.Вуйцика випливає, що іконостас львівської святоонуфріївської церкви «під мистецьким оглядом — це одна з найкращих пам’яток українського сакрального малярства початку XX ст.» Не менш цінним, за твердженням науковця Р.Одрехівського, є ансамбль престолу святоонуфріївської церкви, який, відповідно до популярних тенденцій кінця XIX-початку XX ст., був тонований у темний чорно-коричневий колір («під дуб»), як, до речі, й іконостас і напрестольний кивот. Царські врата, прикрашені різьбленим мотивом, органічно зливаються з різьбленим декором решти іконостасної стіни. Багато старих цінних мистецьких пам’яток (вівтарі, ікони) XVII-XVIII ст. були усунені, частина з них залишилася у монастирському музеї.

Після ліквідації монастиря в 1946 році церква св.Онуфрія стала власністю РПЦ, до 1960 року, часу остаточного закриття як богослужбового місця, настоятелем тут був о.Микита Павлосюк, секретар Львівського «собору» 1946 року.

Сучасний вигляд церкви св. Онуфрія, центральний вхід 

Повернувшись у власність до законних власників, святоонуфріївська церква була суттєво реставрована наприкінці 90-их років, а також в ювілейному 2000-му році. При церкві діють різні хори, з 1990 року і дотепер дитячий хор «Херувими» під орудою Олега Жука на Літургіях мов оживляє своїм співом давні церковні стіни.

У період відродження Церкви на схилі «Високого Замку» біля джерела, завдяки монастирю св. Онуфрія та пожертвам мирян, збудована богородична каплиця. Цим же схилом тягнеться Хресна дорога.

Визначні постаті

З чернечого середовища львівського монастиря св.Онуфрія в різні історичні періоди походили діячі шкільництва, науковці, письменники, журналісти, які реалізували себе не тільки в Чині, але й в контексті Церкви та суспільства. Серед них -протоігумен о. Арсеній Радкевич (1759-1821), декан богословського факультету Львівського університету; його наступник на становищі протоігумена і, знову ж таки, декан названого факультету, о. Модест Гриневецький (1758-1823); врешті, о. Климент Сарницький (1832-1909), який чотири рази був деканом богословського факультету і двічі обирався на посаду ректора Львівського університету. Останній належить до контровесійних постатей ЧСВВ, тому що, по суті, став ініціатором Добромильської реформи, отримав титул архимандрита, але потім вийшов з Чину і помер у приватному помешканні у Львові.

о.Теодозій ГалущинськийПриклад цієї плеяди ченців у науковій діяльності намагався наслідувати в 1914 році о.Теодозій Галущинський, який був неперевершеним знавцем Біблії і викладав у Львівському університеті, але згодом покинув цю ділянку у зв’язку з поразкою ЗУНР. Пізніше Т.Галущинський став ректором Львівської духовної семінарії, був співзасновником Львівського Богословського Наукового Товариства (ЛБНТ) та його періодичного видання «Богослов’я». Ще один визначний учений з василіанського середовища у Львові — о. Йосафат Скрутень — співпрацював з о.Т.Галущинським в ЛБНТ, дописував до богословських видань, перед тим будучи редактором студентського журналу «Поступ» (1921-1924). Головна заслуга о.Й.Скрутеня — це заснування наукового періодичного видання «Записки ЧСВВ», яке донині видається в Римі. У нелегкий час німецької окупації ігуменом монастиря у Львові був о. Іриней Назарко (1905-1976), який відзначився як організатор і голова Марійського товариства молоді та редактор його видань «Вісник Марійських Товариств», «Наші приятелі», на еміграції в Канаді став доктором філософії, викладав в Монреалі й Оттаві, потім — редактор «Записок ЧСВВ» у Римі, ректор Української папської семінарії св. Йосафата у Римі.

 Ікона блаженних новомучеників ЧСВВ у церкві св.Онуфрія

Серед довоєнних єромонахів, які були насильно вигнані з монастиря св. Онуфрія і зазнали сибірської неволі, проте прожили в умовах релігійної свободи, згадаємо о.Дам’яна Богуна (1909-2008), дописувача до довоєнного «Місіонаря»; талановитого поета, журналіста Маркіяна Когута (1908-1998; літературне псевдо — «Данило Паломник»). Навіть короткі довідки про всіх постатей XIX-XX ст. можуть зайняти немало місця. Їхню місію продовжили представники молодшої генерації ЧСВВ.

Видавнича діяльність

У 1572 році Іван Федорович, який розпочав свій друкарський задум у далекій Москві, втікає звідти через злобу бояр і продовжує справу свого життя при монастирі св. Онуфрія у Львові. Львівські братчики допомогли йому облаштувати тут друкарню, яка проіснувала до 1616 року. У 1573 році світ побачив знаменитий «Апостол», а згодом — «Буквар». Як зазначає дослідник П.Скоп, для друкування своїх книг при монастирі І.Федорович використовував гравюри, які відповідали кращим європейським взірцям.

о. Василь ЗінькоПотужна видавнича справа ченців-василіан припадає на кінець XIX-перші три десятиліття XX ст., коли при Жовківському монастирі в окремому приміщенні активно гуркотіли друкарські машини, і потім ченці поширювали, іноді тисячними накладами, релігійні видання на різну тематику. Вони були допоміжним засобом їх місійної праці. Саме в монастирі св. Онуфрія на зібраннях вищих настоятелів української Провінції ЧСВВ неодноразово народжувалися різноманітні проекти «Видавництва і печатні отців василіян», серед них — часопис «Місіонар» (1897), одним з ініціаторів видання якого став тодішній ігумен о. Андрей Шептицький. На даний час редакція відновленого в 1992 році журналу «Місіонар» знаходиться у приміщенні нового корпусу монастиря, а різні відділи теперішнього видавництва — в окремому будинку по вулиці Б.Хмельницького, 39. Друкарня у Жовкві була повернута у власність монахів у 1994 році, паралельно зареєстровано видавництво «Місіонер» (зараз «виробничо-видавниче підприємство «Місіонер»). Його першим директором під проводом Галицької Провінції ЧСВВ став Мар’ян Лозинський, автор монографії «Релігійне книговидання Василіанського Чину в Галичині» (Львів, 2010), де можна детальніше довідатися про багатогранну видавничу справу ЧСВВ.

о. Маркіян КогутЗ 1992 року значний вклад у журналістську та письменницьку ділянки здійснили о.Василь Мендрунь, останні роки — з поетичним доробком, зараз трудиться в Крехові); Василь Зінько (1922-2008), досвічений український католицький журналіст і письменник з Бразилії, редактор «Місіонаря» в Україні в 1994-1997 рр.; активний місіонер і душпастир о.Йосафат Воротняк, довголітній редактор того ж «Місіонаря» (1948-2008). Головним редактором «Місіонаря» зараз є о. Корнилій Яремак, ЧСВВ у співпраці з о. Христофором Ганинцем, ЧСВВ. Це священики молодшої генерації, які після закордонних студій реалізують свій потенціал у різних ділянках, продовжуючи традиції славних попередників.

Бібліотека

Йосафат СкрутеньСучасний дослідник історії ЧСВВ П. Шкраб’юк наводить думку історика-василіанина XX ст. Йосафата Скрутеня, що завдяки Ставропігійському братству монастир св.Онуфрія зі своєї друкарні отримував видання для збереження. Бібліотека отримувала літературу з трьох джерел: 1) книги закуповували монахи обителі; 2) книги дарували доброзичливці; 3) книги надійшли з монастирів, які підпадали під «йосифінську касату» (у Львові таких було п’ять). Зокрема, отримали найбільше літератури від ченців святоюрського дому, які перебралися в обитель св. Онуфрія. Після перебудови монастиря на початку XIX ст. бібліотека знаходилася на другому поверсі. З 1909 року вона стала головною для цілої Провінції, а згодом центральною для цілого Чину, тому що деякі Провінції були ліквідовані, а нові, зокрема на американських континентах, на початку XX ст. тільки формувалися. У бібліотеку надходили старовинні рукописи та важливі книги з усіх 14-ти монастирів, яких не заторкнула «касата»-ліквідація. Й.Скрутень стверджує, що василіанська бібліотека у Львові включала в себе рукописи загального характеру різними мовами, а особливо слов’янсько-українські; історичні матеріали, акти й грамоти; листи й різну кореспонденцію як ченців, так й світських людей. Ціла низка вчених різних національностей мала доступ до цієї бібліотеки, серед них і член «Руської Трійці» Я. Головацький, який анотував 24 назви Богослужбових та духовних книг. Ретельним опікуном архіву і бібліотекарем монастиря св. Онуфрія в 30-40-х роках XX ст. був молодий історик о. Роман Лукань, який у 1943 році загинув від наїзду вантажівки неподалік обителі. Заради збереження унікальних фондів він став і працівником бібліотеки НТШ, яка розміщувалася на той час в монастирі. Завдяки йому сюди перевезли матеріали з архівів та бібліотек вже ліквідованих на той час монастирів у Лаврові, Крехові, Золочеві та з інших місць. Він мріяв створити музей, присвячений зачинателеві українського книгодрукування І.Федоровичу…

За свідченнями о.Дам’яна Богуна, ісповідника віри, після насильного закриття монастиря рукописи й частину книг, які вважали за необхідне зберегти, було передано бібліотеці АН УРСР, значна частина документів була передана в теперішній Центральний державний історичний архів у Львові, ще якусь частину книг вивезли на папірню до Крехова, а решту релігійних книжок помістили на горищі і в захристії, звідки люди таємно забирали до своїх домівок. Решту фондів по-варварськи було спалено на монастирському подвір’ї. З відновленням монашого життя в 90-их роках XX ст. на останньому поверсі дзвіниці поступово відновила свою роботу «Львівська Центральна бібліотека отців Василіян», де всі охочі можуть почерпнути з чисельних джерел.

Унікальна дзвіниця при монастирі св.Онуфрія. Тут знаходиться й сучасна бібліотека

Дзвіниця

Унікальна дзвіниця при монастирі св.Онуфрія. Вигляд з вулиці

Будівництво первинної дзвіниці було розпочате 1554 року, в часи наїздів козаків і турків вона мала оборонне значення — на ній було розміщено гармати. У 1820 році збудовано нову дзвіницю за проектом Ф. Трешера, яка збереглась донині. Зовні на дзвіниці було зроблено розписи Л. Волинським, проте, як вказує В.Вуйцик, його живопис не зберігся.

Каплиця під сходами дзвіниці

Двомаршеві сходи з вулиці, які існують досі, також доставлені на початку XIX ст. По центру в ніші стоїть фігура св. Онуфрія. Сьогодні вежа-дзвіниця знаходиться на центральній осі церкви, служить головним входом до монастиря. З південного боку примикає двоповерховий корпус келій. Сама будівля дзвіниці є квадратної форми, має чотири яруси і накрита наметовим дахом.

Цвинтар. Дослідник о.М.Ваврик подає такі відомості про це місце: «А побіч монастиря на схилі гори здавненька був старинний монастир, на якому між іншими знаними покійниками, навіть із родини молдавських господарів, був похований Іван Федорович із своїм сином. Надгробний пам’ятник Федоровича з напівзатертим написом мав з-першу стояти перед церквою, поки при переміні цвинтаря на овочевий сад у 1820-их роках разом із багатьма іншими не був вмурований у церковну підлогу, а згодом перенесений ближче престолу святотроїцької каплиці та остаточно замурований у новій стіні при перебудові церкви 1902 року.».

 Пам’ятна таблиця на стіні дзвіниці

Щоправда, на сайті РІСУ в публікації К.Лабінської наведене твердження працівників музею української книги у Львові, що кістки людського тіла, знайдені у церкві св. Онуфрія, які зберігаються у цій установі, можливо, є останками Івана Федоровича, і якщо це так, то він і досі належно не похований. Щоб підтвердити цю гіпотезу, необхідні нові дослідження, але музей в наших сумних реаліях не має на це коштів. У радянські часи колишній цвинтар, потім монастирський сад, обведений мурами XVII ст., мали облаштувати у сад слов’янської писемності, хоча потім цю територію полюбили любителі «оковитої».

Сучасний вигляд на колишній монастирський цвинтар

Окрім Івана Федоровича, на місці теперішнього монастирського саду з кінця XVI століття ховали також видатних ченців монастиря і парафіян Успенської церкви, зокрема, знайшли місце вічного спочинку єромонахи А. Радкевич (1759—1821), М. Гриневецький (1758—1823), Т. Голдаєвич (1822) та ін. Зараз, завдяки повноправним господарям монахам-василіанам, тут доглянута і впорядкована територія, яка в теплі пори року своєю зеленню милує око гостей монастиря і туристів.

Джерела та література:

  1. Ваврик М. По василіянських манастирях. — Торонто, 1958. — C. 11-20.
  2. Вуйцик В.С. Святоонуфріївський монастир у Львові / Монастир святого Онуфрія у Львові «Сьомі наукові драганівські читання»: збірник статей; Упор. Л. Скоп. — Львів: ВВП «Місіонер», 2007. — С. 21-39.
  3. Дзюбан О. Монастир святого Онуфрія від початку Другої світової війни до кінця XX ст. / Там само. — С. 57-72.
  4. Одрехівський Р. Престол церкви святого Онуфрія у Львові / Там само. — С. 86-92.
  5. Савінова Л. З історії монастиря святого Онуфрія у Львові / Там само. — С. 40-56.
  6. Скоп П. Відображення мистецьких стилів у графіці книг, виданих Іваном Федоровичем у друкарні василіанського монастиря міста Львова. — С. 73-76.
  7. Шкраб’юк П. Монаший Чин отців василіян у національному житті України. — 440 с.
скачать dle 10.3фильмы бесплатно
Рейтинг статі:
  
Шановний відвідувач, Ви зашли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.