Реєстрація Увійти
Вхід на сайт
Качественные бесплатные шаблоны dle скачать с сайта
» » » Святоонуфрієвський монастир у Львові

Святоонуфрієвський монастир у Львові

26-01-2015, 17:28
Автор: admin
Переглядів: 3171
Коментарів: 3
Версія для друку

Монастир Св. Онуфрія у Львові належить до найдавніших в Україні, хоч конкретна дата його виникнення невідома. Традиційно час заснування монастиря відносять до XIII ст. і пов’язують з іменем галицького князя Лева Даниловича. Уперше Святоонуфріївський монастир згадується у грамоті князя Лева з 1292 p., наданій церкві Св. Миколи у Львові і підтвердженій королем Казимиром 1448 р. Хоча сама грамота, як доказано істориками, є фальсифікатом XV ст., все-таки усіх наведених у ній фактів заперечувати не можна, зокрема існування в той час монастиря Св. Онуфрія. Але згадка про нього наприкінці XIII ст. ще не дає підстави вважати часом його виникнення. Це могло статися й дещо раніше.

Львівський хроніст Бартоломей Зіморович (1597-1677) у своїй історії "Lepolis Triplex” не згадував про заснування Святоонуфріївського монастиря, зате оповідає, що князь Лев віддав до нього на збереження ікону Богоматері, мальовану самим Лукою Євангелістом на кипарисовій дошці, яку пізніше Владислав Опольський підступним способом дістав і перевіз до монастиря у Ченстохові на Ясній Горі. Це ще одне підтвердження того, що монастир наприкінці XIII ст. уже існував. Цей же хроніст про монастирську церкву згадує під 1453 р.

Документальні відомості про монастир Св. Онуфрія походять щойно з другої половини XV ст. Це привілеї, надані монастиреві від львівського міщанина Степана (в іншому місці Станіслава) Дропана з 1460 та 1463 pp. Про перший привілей братчики Успенської церкви 1589 р. заявили, що "сей монастир був фундований і датований від блаженної пам’яті славетного Станіслава Дропана, львівського міщанина, і відданий під духовну юрисдикцію ігумена унівського монастиря, що підлягав Київському й Галицькому митрополитові, а світській владі - панові старості львівському”.

 

 

Олена Кульчицька. Церква Св. Онуфрія у Львові. Графюра

 

Про другий привілей історик Денис Зубрицький каже, що Степан Дропан, міщанин львівський, 1463 р. наново оснував або обновив давній монастир Св. Онуфрія, що є найбільш прийнятним. Адже братчики, коментуючи надання Дропана 1460 р. як нову фундацію й дотацію 1589 р., могли не знати про існування монастиря з княжих часів. Надання Степана Дропана підтвердив львівський староста Андрій Ондровонж, а 1469 р. Казимир Яґайлович видав свій привілей. До кінця XVI ст. Святоонуфріївський монастир був залежний від унівського, лише грамотою з 13 листопада 1589 р. Константинопольський патріарх Єремія звільнив його від цього підпорядкування, рівно ж від влади Львівського єпископа. Від цього часу до другої половини XVIII ст. монастир знаходився під протекторатом Львівської ставропігії. Тільки 1762 р. він був звільнений від її покрову, а ченці, які до того часу слугували священиками в Успенській церкві, уже 1754 р. уступили місце світському духовенству.

 

 

Церква святого Онуфрія у Львові. Бічний фасад. 

Проект добудови церкви Едгарда Ковача.

На початковому етапі свого існування монастир, як випливає з пізніших записок василіанського архіву, розташовувався у верхній частині нинішнього саду при мурі коло вулиці Замкової. Перші церковні й монастирські будинки були дерев’яними. Муровані будівлі - церква й монастир - на нинішньому місці постали у XVI ст., старанням князя Костянтина Острозького через докуплення прилеглих ґрунтів. У квітні 1518 р. львівський передміщанин Лаврентій, коваль, свій ґрунт і город коло монастиря Св. Онуфрія продав Стечкові кушніреві й Андрієві кравцеві, що підтвердив староста руський Станіслав де Ходеч. Ґрунти від цих покупців набув Костянтин Іванович Острозький для монастиря, на них мав вибудувати церкву й дім для старців. З якого матеріалу були ці будівлі - невідомо. Близько 1550 р. князь Костянтин Острозький вибудував муровану церкву, яка стала ядром сучасної. Ця церква складалася з двох частин: більшої з присінком і меншої - Св. Трійці, які до XVIII ст. існували окремо з окремими входами.

 

 

Церква святого Онуфрія у Львові. Фасад. Проект добудови Едгарда Ковача.

 

Водночас споруджено мурований монастир із кількох келій, до яких у 1592-1600 рр. старанням Ставропігійського Святоуспенського братства прибудовано мурований шпиталь із двох більших кімнат, сіней і кухні для чоловіків і жінок. Уся монастирська територія була обведена кам’яною стіною з бійницями на зразок кріпості, для оборони служили гаківниці. Королівський акт з 15 жовтня 1582 р. дозволяв монастиреві користуватися водогоном, що пролягав через його територію. 1594 р. митрополит Михайло Рогоза дозволив збирати пожертвування на побудову жіночого монастиря з новою церквою Св. Катерини. Ставропігійське братство також звернулося до вірних про пожертвування на монастир Св. Катерини й реставрацію монастиря Св. Онуфрія.

 

Значний будівельний рух у монастирі спостерігається протягом усього XVI ст. Він торкнувся усіх елементів Святоонуфріївського комплексу: церкви, дзвіниці, келій і огорожі. Не треба також забувати, що обитель, будучи розташованою на передмісті, в першу чергу терпіла від ворожих нападів або стихійних лих, що, у свою чергу, тягнуло за собою відбудовчі роботи. Значного лиха монастиреві завдала нищівна пожежа 1623 р., коли згоріла більшість святинь Краківського передмістя. Повторного знищення монастир зазнав під час турецької облоги 1672 р. Відбудовану після цього церкву 10 жовтня 1680 р. посвятив єпископ Йосиф Шумлянський.

 

Церква святого Онуфрія у Львові. План. Проект добудови Едгарда Ковача.

 

 

Церква святого Онуфрія у Львові. План. Проект добудови Едгарда Ковача.

1554 р. почали будувати муровану дзвіницю, яку вивели на незначну висоту, а докінчили 1681 р. дерев’яною надбудовою. Як і нинішня, вона мала проїзну браму. На місці погорілих дерев’яних келій 1683 р. вимурували чотири нові від фундаментів. Це був невеличкий партеровий будинок для кількох ченців. Старі муровані келії збереглися. Протягом 1693- 1698 рр. на місці розібраного 1688 р. паркану виставили новий мур із бійницями для оборони монастиря. Частково цей мур зберігся від вулиці Замкової. Мурування огорожі закінчено 20 червня. Рік викінчення "1698” вирізьблений в камені, поміщався над в’їздною брамою на монастирське подвір’я від церкви Св. Миколи. Матеріал для будови огорожі дав єпископ Шумлянський зі своїх каменоломів у Кривчицях. Але мурована огорожа замикала монастир лише з трьох сторін. Від півночі він межував із вірменським монастирем Св. Анни, тому їх розділяв тільки дерев’яний паркан. Оскільки вірменський монастир також був оточений муром, то стикаючись з Онуфріївським, вони обидва творили один оборонний простір, який відігравав важливу роль під час татарського нападу 1695 р.

Церква Св. Онуфрія, відбудована1680 р., стала центральною частиною нинішньої. Мала вигляд однонавної будівлі з півокруглою вівтарною апсидою й притвором-ґанком від заходу. Ця церква називалася великою. З півдня до неї прилягала каплиця Св. Трійці, яку називали малою церквою, що стала нинішньою правою навою. До XVIII ст. обидві були окремими церквами. 1701 р. каплицю розширила своїм коштом вдова діяльного члена Ставропігійського братства Миколи Красовського - Анастасія, яка після смерті чоловіка стала черницею Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім’я Анни. Легат на розширення каплиці Св. Трійці Анастасія Красовська записала 25 квітня 1700 p., і цим роком Успенське братство розпочало будову. До серпня 1701 р. вона була закінчена, хоча дрібні викінчувальні роботи велися до жовтня наступного року. 1702 р. братство уклало угоду зі сницарем Самуїлом П’ятинським (мається на увазі жовківський різьбар Симеон Путятицький) на виконання іконостасу до цієї каплиці за вісімсот золотих.

Різні відбудовчі роботи велися й у XVIII ст. 1718 р. збудували новий бабинець, який розібрали 1824 p., замінивши нинішнім. 1765 р. будинок шпиталю за згодою Ставропігійського братства передано ченцям, а сам шпиталь перенесено в інше місце. 1769 р. збудовано малий шпихлір і невеличкий бровар при брамі в мурі від церкви Святого Миколи. У той час постало питання розширення обителі і 1770 р. невідомий по імені почаївський архітектор виготовив у Почаєві абрис на побудову "de nova radice” нових церкви і келій. Але цей величавий, виконаний у барокових формах проект із високою церковною банею і такими ж високими, симетрично розташованими вежами по боках, реалізації не дочекався. Автором цього проекту міг бути архітектор Готфрід Гофман, який саме у цей час виготовив проект на спорудження Почаївської Святоуспенської лаври. Навіть один з альтернативних гофманів- ських варіантів є разючо близький до запроектованого монастирського комплексу для Львова.

Значні переміни в інтер’єрі Святоонуфріївської церкви в естетичному напрямку відбулися у 70-х роках XVIII ст. за ігуменства Боніфатія Кровницького. Власне тоді 1776 р. церкву Св. Онуфрія і каплицю Св. Трійці об’єднали в одне ціле: пробили стіни й улаштували між ними аркади. Цю роботу виконав мулярський майстер Григорій Мізанський за вказівками й керівництвом архітектора Франціска Ксаверія Кульчицького.

У вказаний період появилися нові вівтарі та іконостаси як у церкві, так і в каплиці. Старий іконостас, звичайно, у церкві був, оскільки маляр Василь Рачковський 1771 р. відчищав його. 1773 р. установлено новий вівтар Св. Онуфрія. Але давніший іконостас чомусь не сподобався ігуменові Кровницькому і він у грудні 1776 р. складав контракт із сница- рем Іваном Щуровським на виготовлення "новомодного Деісуса” на зразок сусіднього Святомиколаївського згідно з запропонованим сницарем "абрису”. Фактично йшлося не про створення нового іконостасу, лише, як сказано, "реформування маєстату” старого, тобто згідно з контрактом сницар мав "Архієрея разом зі старими пророками й апостолами поставити”.

Крім абрису на "маєстат” до Святоонуфріївської церкви Щуровський виготовив абрис іконостасу до каплиці Св. Трійці, а також виконав киворій. Його помалював художник Мартин Строїнський, а два ангели до нього 1778 р. доробив сницар Лазар Паславський. Столярські роботи до вівтарів у церкві й каплиці виконував столяр Теодор Сміжавський. Один вівтар з іконою Розп’яття він зробив власним коштом. Образи до іконостаса Святотроїцької каплиці, дванадцять апостолів по два в одній рамі і дванадцять пророків по три в одному картуші 1777 р. малював на полотні маляр Тома Ґертнер. Для малювання образів цей художник користувався "коперштихами”, наданими йому ігуменом. Маємо ще одне підтвердження факту використання митцями гравюри. Митці того часу (та й двох попередніх століть) не надто обтяжували себе пошуком власних композицій на полотні чи дереві, а полегшували собі роботу готовими зразками. Це явище було дуже поширеним і не вважалося плагіатом. До того ж у XVIII ст. великого розповсюдження набула репродукційна гравюра на міді з творів західноєвропейських майстрів XVI-XVIII ст. Нею залюбки користувалися малярі, вносячи часто свої корективи з творчим переосмисленням.

Повернемось до іконостасу Святоонуфріївської церкви. У згаданому вище контракті від сницаря вимагалося виготовлення нового Дейісуса на зразок Святомиколаївського, згідно з поданим "абрисом”. Чим же привернув увагу Святоонуфріївського ігумена іконостас церкви Св. Миколи, який він хотів мати у своєму храмі і в чому полягала його "новомодність”?

 

Церква святого Онуфрія у Львові. Попередній перетин. Проект добудови Едгарда Ковача.

З публікації Миколи Голубця відомо, що Святомиколаївський походив з 1771 р. і його верхня частина з апостольським чином і празниками поміщалася на арці. Таким чином арковий проріз над намісним рядом з’єднував наву церкви з пресвітерією і відкривав вид на киворій та запрестольний образ. Власне з другої половини XVIII ст. появляються такі "новомодні” розірвані іконостаси, типові для доби пізнього бароко. Правдоподібно, першовзірцем послужив іконостас катедри Св. Юра у Львові, де, здається, вперше була порушена традиційна схема у побудові іконостасів, які до цього часу являли собою суцільну стіну, заповнену іконами в різьбленому обрамуванні, розміщених за відповідною іконографічною схемою. До XVIII ст. іконостаси мали чітку горизонтальну побудову. Пізніше, починаючи з третини XVIII ст. або й пізніше, - пірамідальну з домінуючою центральною частиною і, нарешті, третя принципова схема, коли верхній ряд з апостолами відривають від намісного ряду і поміщають на арку. Такі іконостаси починають з’являтися у другій половині XVIII ст., тому ігумен Кровницький називав їх "новомодними”. У XIX і початку XX ст. вони набули значного поширення. Іконостас роботи І. Щуровського стояв у церкві до початку XIX ст.

 


 

 

У XVIII ст. в побудові чи конструкційній схемі українського іконостасу, зокрема на терені Галичини, відбуваються справжні революційні зміни, які досягають своєї кульмінації у другій половині - кінці цього століття. Відбувається не тільки модифікація форм, але й змінюються технічні засоби виразу.

Якщо до цього часу іконостасні образи виконувались тільки у малярській техніці (темпера або олія) на дошці або полотні, то з другої половини XVIII ст., а в окремих випадках ще й на початку XIX ст. окремі ікони, зокрема центральний образ із Христом Архієреєм або Пантократором, робились у скульптурному варіанті. Такий іконостас зберігся у Тур’ї (Буський район), який походить із церкви Св. Дмитра в Олеську. Там центральний образ Христа Архієрея виконаний у горельєфі, наближеному до об’ємної скульптури. По боках образу по два апостоли у рокайлевих різьблених рамах, решта апостолів мальовані на стінах восьмерика. Євангелисти, які традиційно малюються на царських вратах, в даному випадку вирішені у скульптурній формі і посаджені на імпости колон по боках царських врат. Намісні ікони поміщені над дияконськими дверима. Отож маємо синтез малярства й скульптури не тільки у декоративній різьбі, а й у сюжетних композиціях. Відтепер різьблені сюжетні композиції у горельєфі з’являються на царських вратах (Св. Юрій- Змієборець на коні 1781 р. у Гриневі. Рельєф зустрічі Марії і Єлизавети 1780 р. у Наварії, перенесений 1872 р. з Добромильського монастиря, "Преображення Господнє” із Свято- миколаївської монастирської церкви у Крехові, скульптор І.Щуровський, XVIII ст.).

Щодо дияконських дверей, то в них домінують рельєфні або горельєфні однофігурні зображення ангелів, архангелів, святителів і первосвящеників.

Цікавим і оригінальним є іконостас, що й донині зберігається у Святомиколаївській церкві 1777 р. в селі Чорному Острові на Львівщині. Там сюжетні композиції виконані в об’ємній різьбі. Фігури апостолів, які поміщені в один ряд на імпості іконостасу, ніби виконують менует, взявшись за руки.

Тут слід нагадати про ще одну групу іконостасів, які своєю конструкцією тяжіють до латинських вівтарів. У цих іконостасах відсутні царські врата, їх місце займав престіл із циборією. Такий іконостас маємо сьогодні у василіянській церкві в Підгірцях (за проектом П. Гіжицького 1754 p.). Це, між іншим, властиво для василіянських церков, хоча не тільки. Аналогічний іконостас був у парафіяльній церкві в Куликові поблизу Львова (зберігся лише на світлині). У цих обидвох також маємо синтез живопису і об’ємної скульптури. Об’ємна скульптура нарівні з живописом була використана в монастирській церкві у Крехові (скульптор М. Полейовський, 1776 p.).

У тогочасних іконостасах відбувається не тільки зміна конструкційних форм, а й спостерігається відхід від традиційної іконографічної схеми. В іконостасах ранішого періоду (XVII-XVIII ст.) апостоли зображувались по одному або по два в рамі, тепер же вони згруповані по три або по шість на одній площині по боках центрального образу і подані не у застиглих ієратичних позах, а в активній дії, де вони жестикулюють у різних ракурсах і ведуть між собою невимушену бесіду.

Досить оригінально вирішено апостольський чин в іконостасі другої половини XVIII ст. у Святоюрській церкві в Бродах. Апостоли не зображені окремими особами, а однією групою поміщені в центральному образі у підніжжі Христа Архієрея. Маємо доволі небуденне й рідкісне іконографічне явище. По боках центрального образу по одному картушеві з пророками також по шість у кожному. На колонах, що фланкують царські врата, поміщені скульптури сидячих ангелів, намісні образи винесені понад дияконські двері.

На розвитку і формуванні іконостасу другої половини ст. позначився вплив львівської барокової скульптури, яка власне у цей період досягла свого апогею. Адже її окремі представники працювали на провінції не тільки у римо-католицьких костелах, а й у церквах.

Цей екскурс ми зробили для того, щоб розкрити й проілюструвати висловлене ігуменом Кровницьким поняття терміну "новомодний” іконостас.

Замовляючи скульптору Щуровському новий Деісус, оскільки старий своїм традиційним старомодним виглядом уже не відповідав тогочасним естетичним смакам і вимогам, ігумен мав намір продати його до якоїсь парафії на провінції. Посередником для цієї справи він обрав собі скульптора Симеона Стажевського. За свідченням документа - актової записки від 15 жовтня 1777 р. - сницар Стажевський обіцяв продати Святоонуфріївський іконостас пароху села Підгородище Жидачівського деканату Іванові Ангеловичу за п’ятсот золотих. Домовившись під Святим Юром на ярмарку, Ангелович дав скульптору завдаток, але при наступному приїзді іконостасу на місці не було. За посередництвом Стажевського ігумен продав його комусь іншому. До речі, за посередництвом цього ж скульптора іконостас Святоуспенської церкви продано до села Грибович, де він є донині. Протягом 1777 р. скульптор Лазар Паславський виконав для церкви амвон у вигляді печери зі статуєю Св. Онуфрія у ній. Помалював його художник Петро Витавицький. Цей же Паславський 1779 р. доробив трубу Св. Ієронімові, що стояв під амвоном і можливо його ж роботи, та бороду Св. Онуфрієві, що стояв на дзвіниці над входом. Амвон спочатку стояв справа коло іконостасу, південна сторона, в аркаді між навою й каплицею, а там, де він зараз, знаходився вівтар Св. Василя Великого. Коло правого стовпа стояв вівтар з іконою Св. Івана Богослова зі скасованого василіянського монастиря Св. Івана Богослова під Високим Замком. Цю ікону 1866 р. продали до села Никонковичі (тепер Пустомитівського району). Рештки іконостасу зі згаданого Іванобогословського монастиря, портрети єпископів та відомий портрет князя Льва Даниловича пензля Луки Долинського прибули 1815 р. зі скасованого монастиря Св. Юра.

З інших проведених в інтер’єрі церкви реконструкцій треба згадати так зване "переформування” 1771 p., коли розширено царські двері, а за вівтар перенесено священичий хор (3). З контексту випливає, що вівтарна частина відділялась від решти церкви мурованою стіною з отворами для царських і дияконських дверей. Власне центральний отвір у стіні розширили для збільшення світла. У квітні 1777 р. цю поперечну стіну між навою і пресвітерією розібрано, рівень підлоги у вівтарі піднято на два східці, на місце великого вівтаря поставлено вівтар Св. Онуфрія.

Згадана вище поперечна стіна, яку розібрали, є яскравим свідченням архаїчності церковної будівлі, оскільки муровані вівтарні перегородки зустрічаються в українських храмах XV-XVI ст.

Деякі дрібні набутки для прикраси церкви датуємо 1780 р. Тоді справлено новий Божий гріб, виготовлений столяром Гаврилом, а помальований уже згаданим Томою Гертнером. Цей маляр на труну до того гробу намалював образ Ісуса Христа. У цьому ж році отець прокуратор Юліан Дзюшинський привіз із Добромиля великий образ на полотні "Життя Св. Онуфрія”, намальований 1779 р. добромильським малярем за сто дванадцять золотих взамін старого струпішілого. У Львові для цього образу зробили дерев’яну основу і нові рами, помальовані Гертнером "по-хінському”. Пізніше його передали до Підгорецького монастиря (тепер - у Національному музеї у Львові). У той час за "абрисом” Щуровського зроблено високі хори.

Перед церковною брамою (від вежі) майстер Мартин Протасевич викував кам’яні сходи, а сницар Щуровський виготовив кам’яний постумент під "фаціонатку” перед цими сходами (8).

До 1869 р. у церкві було п’ять бічних вівтарів, відтак залишилось тільки три. Один із вівтарів з образом Божої Матері Страдальниці 1780 р. виставили своїм коштом чесник Йосиф і Анна Соболевські. Оскільки поданий ними образ був трохи замалий до розміру вівтаря, його надставив і додав написи Т. Гертнер. Він же до того вівтаря намалював і позолотив Розп’яття. Але тільки 1823 р. його помалював і визолотив Лука Долинський.

Новий будівельний період у Святоонуфріївському монастирі розпочинається й ведеться протягом першої третини XX ст. Власне тоді відбулися значні зміни в об’ємно-просторовій композиції усього монастирського ансамблю. За незначним винятком тодішня перебудова надала монастирським будівлям сучасного вигляду. Нова "фабрика” у монастирі розпочалася 1815 р. за ігумена Арсенія Радкевича надбудовою другого поверху над старими келіями. Потреба у розширенні келій була викликана переселенням сюди ченців із скасованого василіянського монастиря при церкві Св. Юра. Реконструкція монастирського будинку тривала до 1819 р. Будівельними роботами керував архітектор Франц Трешер молодший.

Після завершення монастирського корпусу приступили до спорудження нової мурованої вежі-дзвіниці. Проект на неї на початку 1820 р. виготовив цей же Франц Трешер. Стару дзвіницю з мурованою основою і дерев’яним верхом розібрали й заклали фундамент під нинішню. До жовтня 1820 р. вежа-дзвіниця була повністю викінчена, тоді ж приступили до її мистецького оздоблення. Образ Ісуса Христа на фасаді від вулиці в ніші у техніці al fresco виконав Лука Долинський. Образи Св. Василія Великого, Св. Антонія й Теодозія Печерських та Св. Йосафата на вежі Долинський малював у наступному році. Він же визолотив хрест на дзвіницю. На жаль, живопис Луки Долинського не зберігся, його знівелювали пізнішими поновленнями. 1854 р. старанням провінціала Мар’яна Максимовича їх обновив маляр Мартин Яблонський, а 1885 р. - Ян Крушинський. М. Яблонський водночас із дзвіницею, згідно з контрактом від І травня 1854 p., вкрив склепіння церкви й каплиці образами зі Святого Письма, а стіни помалював під архітектуру. З часу будови дзвіниці походять двомаршеві сходи від вулиці.

Вежа-дзвіниця, розташована на центральній осі церкви, служить головним входом до монастиря. До ЇЇ південного фасаду прилягав двоповерховий корпус келій. Будівля чотириярусна, в плані квадратова, накрита наметовим дахом. Перший, цокольний ярус, у якому влаштований наскрізний арковий прохід, кладений з тесаного каменю, верхні - із цегли, тиньковані. Над проходом від вулиці поміщено таблицю з датою побудови: РОКУ БЖІЯ АWК (1820). На цьому фасаді по боках проходу розміщені конхові ніші з живописними зображеннями Св. Антонія й Теодозія Печерських. Більші плескаті півкруглі ніші з архівольтами з мальованими зображеннями Христа Архієрея й ангела декорують другий та третій яруси. На рівні четвертого з чотирьох сторін прорізані напівкруглі вікна, також з архівольтами, а на західному фасаді там же влаштовано балкон на трьох кам’яних консолях із металевою решіткою роботи слюсаря Криштофа Ріделя.

З вулиці до вежі ведуть двомаршеві парадні сходи з нішею під ними, у якій колись стояла статуя Св. Онуфрія. Нові сходи звели 2001 р.

Дворовий (східний) фасад також розчленований вікнами напівкруглої форми й однією плескатою нішею на третьому ярусі, тепер без живопису. Північний фасад на висоту трьох ярусів мав півокруглий виступ для влаштування сходів. Прохід перекритий хрестовим склепінням. Від півночі двері ведуть на сходи, із півдня - до пивниць під келіями.

Після закінчення вежі-дзвіниці архітектор Франц Трешер виготовив проект на розширення монастиря, який мав будуватися з північного боку дзвіниці. Але цей проект на двоповерховий корпус келій реалізації не дочекався, як і інший проект архітектора Юзефа Енгеля 1848 р. на тому ж місці.

14 березня 1824 р. затверджено план Франца Трешера на церковну "фаціату”, тобто передню частину, яка нині служить бабинцем (притвором) на місці старого з 1718 р. Під час будови бабинця знайдено гріб молдавського господаря Стефана Томші, стятого на львівському Ринку 1564 р. і похованого у церкві Св. Онуфрія. Будову закінчено ще в тому ж році. Металеву решітку до хорів і окуття церковних дверей викував коваль Антон Кротохвиля. Малювання у п’яти нішах на фасаді виконав художник Тома Гертнер молодший. Будова цієї церковної "фаціати” коштувала 4269 флоринів. Тоді по боках входу вмуровано надгробні плити з різьбленим орнаментом дочки міщанина Яцька Полабського (1622) і дітей слюсаря Касіяна (1629). З південного боку вмурована плита дочки молдавського господаря Янкули Олени Понентовської (1598), у стіну південної захристії - міщанина Михайла Лев- ковича у гарному орнаментальному обрамуванні з мотивом виноградної лози. Увійшовши до церкви, зліва бачимо вмуровану надгробну плиту з грецьким написом Марка Лангіша, справа - плиту невідомої особи з гербом Молдавії (голова вола).

Ще 1821 р. ігумен Арсеній Радкевич розібрав малу півокруглу вівтарну апсиду церкви, зробивши її прямокутною, видовжив і прибудував до неї прямокутну захристію.

Після смерті А. Радкевича (1 серпня 1821) ігуменом став Модест Гриневецький. Він хотів видовжити церкву на чотири сажні у східному напрямі та приоздобити "фаціатою” і уже приготував будівельний матеріал, але раптово помер 1 квітня 1823 р. і не здійснив цього наміру. Задум Гриневецького реалізував його наступник Орест Хомчинський. Усі згадані будівельні роботи у Святоонуфріївському монастирі провів архітектор Франц Трешер молодший, один із будівничих львівської ратуші. 1820 р. установлено новий іконостас роботи Луки Долинського. Наступного року Долинський на стінах пресвітерії малював Св. Арсенія і Св. Дамаскина.

Остання значна реконструкція церкви, яка змінила її об’ємно-планувальну композицію, відбулася 1902 р. добудовою північної нави як pendant до каплиці Святої Трійці. Проект на неї виготовив архітектор Едґар Ковач, реалізував його своєю будівельною фірмою архітектор Іван Левинський. В результаті цієї реконструкції церква стала тринавною, типологічно наблизившись до Святомиколаївської. Тоді розширено гранчасту апсиду, яка є рівноширокою з навою, по боках до неї прибудовано дві симетрично розташовані захристії.

Якщо проаналізувати усі реконструкції, то найбільше видозмін від них зазнала центральна частина церкви.

Початково, як ми бачили, вона складалася з невеликої нави, півокруглої вівтарної апсиди та присінка від головного входу. На початку XIX ст. її видовжили у двох напрямках: східному - розширенням пресвітерії з заміною півокруглої апсиди прямокутною і в західному - добудовою передньої частини (бабинця) також на ширину нави. Каплиця Святої Трійці, час побудови якої невідомий, була розширена 1701 р. і, можливо, тоді отримала баню. Останнє могли б підтвердити видатки на виготовлення форм до виведення ґзимсу бані і ковалеві на виготовлення хреста з галкою на неї. Каплиця стала південною навою, її форми з точністю один до одного повторила північна нава, добудована 1902 р. Таким чином церква стала тринавною зі значно видовженою центральною, усі три нави завершені гранчастими вівтарними апсидами. Бічні нави перекриті хрестовими склепіннями й банями на низьких восьмигранних підбанниках. їх вінчають високі глухі ліхтарі. Головна нава перекрита хрестовим склепінням, її західна частина над хорами - коробовим з розпалубками, хори, "П”-подібні в плані. Двосхилий дах центральної нави вінчав ажурний восьмигранний ліхтар. Усі три частини церкви на головному фасаді завершені трикутними фронтонами.

Щодо стилю будівлі - то його важко визначити, оскільки пам’ятка є конгломератом різночасових нашарувань. Хоча М. Голубець вбачав у ній ренесансові елементи, та їх можна віднести хіба що до порталу каплиці Святої Трійці, який хоч і є доволі пізнім, все ж наслідує зразки ренесансових порталів XVIIст. Портал північної нави скопійований з південної.

1906 р. церкву розмалював художник-декоратор Йосиф Бала поверх перетертого стінопису Мартина Яблонського з 1854 р. Після закінчення малювання приступили до роботи над новим іконостасом. Перед тим у пресвітерії поклали підлогу і поставили головний престіл із балдахіном, проектований Е. Ковачем. Різьба іконостасу на 1908 р. була готова і перед Великоднем брати-ченці її позолотили. Стосовно ікон, то спочатку був намір залишити деякі старі образи з іконостасу пензля Л. Долинського (апостолів і пророків), які були у доброму стані, але пізніше вирішили малювати усі нові у візантійському стилі. Саме в цьому стилі іконостасні ікони виконав Модест Сосенко (1875-1920), який приступив до роботи над ними 1907 р. На 1908 р. готовими були центральний образ Царя Слави, пророки й апостоли. Водночас із роботою над іконами для Святоонуфріївської церкви Сосенко працював над розписом святині у Підберізцях поблизу Львова. Робота над іконостасом тривала чотири роки. Частину коштів маляреві оплатив митрополит Андрей Шептицький. Під мистецьким оглядом - це одна з кращих пам’яток українського сакрального малярства початку XX ст. Іконостас вражає своєю буйною соковитою різьбою, взірцем для якої послужив знаменитий Краснопущанський з XVIII ст., що згорів 1899 р. З нього вдалося врятувати тільки царські врата і декілька різьблених колон, які тепер знаходяться у церкві села Вербова коло Бережан.

Разом із новим оздобленням інтер’єру церкви багато старих цінних мистецьких пам’яток (вівтарі, ікони) XVII-XVIII ст. були усунені, дещо передано до провінційних монастирів і парафій, частина з них залишилася у монастирському музеї.

На сьогодні у церкві зі старих пам’яток збереглися тільки амвон у вигляді печери з XVIII ст. та запрестольний образ на дереві "Св. Онуфрій” доброго пензля ХУІІ-ХУІІІ ст., привезений із Добромильського монастиря. Вівтарі у бічних каплицях - Богоматері в північній та Серця Ісусового - південній походять із кінця XIX ст. їх різьбив і малював василіянин-самоук М. Щурма. Головний престіл із балдахіном, як згадувалось, на початку XX століття проектував Е. Ковач.

Вийдемо на територію. Там, де зараз монастирський сад, із кінця XVI ст. був цвинтар для парафіян Успенської церкви і монахів. Монастирська хроніка оповідає, що 1775 р., коли копали фундамент на сіни до садової хатини, в землі і іатрапили на цегляну підлогу і кілька кусків стопленого олова. З повищого можна здогадуватися, що це була якась старовинна будівля, найвірогідніше церква, оскільки тільки церкви крили олов’яною бляхою.

1826 р. Варлаам Компаневич, прокуратор василіян у Галичині, у верхньому південно-східному куті саду насипав земляний курган, який називався "слимак” від спіральної стежки, що вела на його вершину. На вершині стояв бляшаний флюгер із датою "1826”. Звідти можна було оглядати панораму міста.

Наступного 1827 р. В. Компаневич своїм коштом вимурував під муром недалеко кургану кам’яну печеру, у якій помістив статую Св. Онуфрія, яка раніше стояла в ніші під сходами при дзвіниці.

На території монастиря коло церкви поховані такі видатні духовні мужі: Арсеній Радкевич, Теофан Голдаєвич, Модест Гриневецький, які немало приклалися до культурного піднесення своєї обителі. Протоігумени А. Радкевич і М. Гриневецький - одні з небагатьох українців, що були професорами й ректорами Львівського університету. їх надгробні пам’ятники у формі обелісків, витесаних каменярами Шудловським і Ходоровським, частково донині збереглися на церковному подвір’ї від півночі.

На монастирському цвинтарі 1583 р. поховано друкаря Івана Федорова, який у Львові "друкованіє занедбалоє обновил”. Його надгробна плита до 1883 р. знаходилась у церкві Св. Онуфрія. Відзначенням пам’яті про нього, який 1574 р. видав у Львові "Апостол” і "Буквар”, започаткувавши ними українське книгодрукування, стало відкриття тут 1977 р. музею Івана Федорова - філіалу Львівської картинної галереї (тепер Львівська галерея мистецтв). Існував до 1989 р.

Святоонуфріївський монастир у Львові був столицею Галицької провінції Василіянського Чину. Тут існував їх головний архів із бібліотекою, де зберігалися документи до історії багатьох василіянських монастирів, пергаментні рукописи та стародруки, починаючи від Федорівського "Апостола”. Був також невеличкий музей, що складався з предметів сакрального вжитку та мистецтва. На стінах монастирських приміщень висіли портрети достойників Василіянського Чину і ктиторів Святоонуфріївської церкви.

Для кращого збереження і використання дослідниками фондів архіву, бібліотеки й музею 1925 р. планувалося приступити до будови спеціального приміщення, яке мало стояти з північного боку дзвіниці. Проект на нього виготовив архітектор Олександр Пежанський. З певних причин до реалізації цього задуму не дійшло.

Святоонуфріївський монастир існував до 1946 р., поки не був зліквідований совєтською владою. Центральний Василіянський архів і бібліотека влилися до державних збірок і тепер зберігаються окремими фондами у Центральному Державному історичному архіві України в м. Львові та Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України. Церква Св. Онуфрія використовувалася музеєм етнографії і художнього промислу, з 1977 р. - Музей Івана Федорова.

З 1989 р., коли монастир повернено законним власникам - Отцям Василіянам, настала потреба його реставрації. У 1990-1991 рр. обновлено інтер’єр церкви Св. Онуфрія. На її склепіннях художники Ярослав Заяць та Іван Волос виконали розпис. Фактично вони, на підставі розкритих зондажів, повторили забілений раніше живопис Йосифа Бали 1906 р. На вікнах пресвітерії появилися два вітражі "Симеон Богоприїмець” і "Жертва Авраама”, виконані 1993 р. О. Горобцем, Ю. Баком та Барановським. Найновішою оздобою церкви 1999 р. є ковані в металі поручні сходів роботи Олега Боньковського. Це справжній мистецький витвір високого професійного рівня. Сходи з вулиці закінчені 2001 р.

В архітектурному плані монастирський комплекс збагатився новим корпусом келій з укомпонованою в них каплицею. Над їх проектуванням у 1991-1992 рр. працювала група архітекторів інституту Укрзахідпроектреставрація у складі Д. Кривошеєвої, А. Личко й У. Піхурко (керівник). Доповнив проект архітектор М. Гайда.

Комплекс будівель Святоонуфріївського монастиря є пам’яткою архітектури та історії водночас. Як містобудівний елемент він формує міське середовище.

 

 

 


 

 

 

скачать dle 10.3фильмы бесплатно
Рейтинг статі:
  
Шановний відвідувач, Ви зашли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.